Вітаємо переможницю Всеукраїнського конкурсу творчих проєктів до Міжнародного дня рідної мови Єлизавету ПАСІЧНИК, яка посіла ІІІ місце!

Студентка І курсу ВСП «Рівненський фаховий коледж Національного університету біоресурсів і природокористування України» Єлизавета ПАСІЧНИК посіла III місце у Всеукраїнському конкурсі творчих проєктів до Міжнародного дня рідної мови у межах Національного фестивалю «Код Нації» у номінації: есе на тему «Ода українському слову», вікова категорія: до 18 років. Керівник: Троцюк Вікторія Віталіївна.

Вітаємо з перемогою! Бажаємо подальших успіхів та звершень!

«Слово – це наша сила і наша слабкість, ми щоденно промовляємо безліч слів. Вони особливі! Є важливі, є дивні. Головні і незначні, досліджені і маловідомі. Зрозумілі й чудернацькі. Слова демонструють наш інтелект, переконання й погляди, приналежність до чогось і статус. Чи заслуговують вони на увагу? – Безумовно!»… Пропонуємо для прочитання текст есе «Ода українському слову» авторства студентки 12-Д групи Єлизавети ПАСІЧНИК.

ОДА УКРАЇНСЬКОМУ СЛОВУ

Ти – те слово, що в смерті не скорилось,
Ти –  правда та, що світові відкрилась.
Допоки Ти звучиш – стоїть наш рід,
І Твій вогонь освітить цілий світ…

Чи замислювалися ви коли-небудь, яку ціну ми, як нація, сплатили за буденне право щодня промовляти просте «доброго ранку»? Для когось слово – це лише набір фонем чи зручний інструмент комунікації. Але для українця кожне слово – це відкрита рана, що пам’ятає кожен удар імперського батога, і водночас – незгасне світло, яке століттями розривало найтемнішу ніч неволі. Наше слово не прийшло до нас із оксамитових трибун під звуки фанфар. Воно проростало крізь тривожний шепіт у вогких стінах казематів, крізь попіл спалених стародруків, крізь тисячі указів про заборону самого дихання нашої культури. Воно не мало жодного шансу вижити за законами логіки, але воно перемогло закони смерті. Сьогодні українське слово звучить гордо, владно і безсмертно, бо воно загартоване тисячолітнім вогнем.

Все почалося з нашого батька, чия доля була справжнім земним пеклом, але чиє серце стало джерелом невичерпної енергії, –  Тараса Шевченка. Подивіться на нього сьогодні, відкинувши всі застарілі стереотипи: це не втомлений дідусь у кожусі, як нас намагалися переконати підручники. Це справжній титан духу, чиє  речення стало першою балістичною ракетою, що прицільно й нищівно вдарила по самому фундаменту Російської імперії. Коли його відправили в десятирічне заслання з найжорстокішим вердиктом – «без права писати й малювати», – це була не просто кара для людини. То була глобальна спроба ворога вимкнути наше національне світло, занурити весь народ у вічну німоту.

Але Тарас був сильнішим за систему. Його слово підіймало цілий народ із колін, воно вчило нас не боятися власного голосу в часи, коли за звук української мови можна було поплатитися життям. У його поезії вирувала гостра правда, як лезо козацької шаблі. Навіть закутий у кайдани, він залишався вільнішим за всіх російських царів разом узятих, бо володів найстрашнішою зброєю у всесвіті – Живим Словом. Відтоді кожен наш вимовний звук – це відлуння його незавершеного бою, це продовження тієї великої місії, яку розпочав Кобзар.

Але справжні випробування були ще попереду. Нас намагалися винищити фізично, замовчуючи та стираючи нашу мову. 1930-ті роки стали часом, коли Українське Слово змушене було звучати пошепки, таємно, лише серед своїх, щоб просто вижити. У Харкові, в будинку «Слово», збиралися найкращі творці, які попри всі заборони продовжували писати рідною мовою. Вони вірили у свободу, але замість неї зустріли жорстокі репресії. Проте навіть у холодних бараках Сандармоху та в засланнях, де за кожне українське речення можна було поплатитися життям, мова не згасла. Курбас, Куліш, Зеров – вони стали тим насінням, яке проросло через десятиліття. Їхнє немовчання тоді стало нашою силою сьогодні.

Ми знову опинилися на тому самому доленосному полі битви, де кожен наш звук перевіряється на міцність. Подивіться на поруйнований, але нескорений Маріуполь, на сталевий Бахмут, на ті розстріляні бібліотеки, де окупанти виривали сторінки з наших підручників історії. Ворог знову марно намагається випалити нашу душу, але він не розуміє, що вона – у кожній літері, у кожному м’якому знаку, у кожному  наголосі. Нині наше Слово пахне не калиною та червоним борщем, воно пахне порохом, димом і кров’ю. Так страшно бачити, що через 100 років ми знову там, щоб боротися за нашу мову і наше життя знову з піднятою зброєю в руках. Коли під ракетами в підвалі, де мати шепоче дитині казку українською мовою, Слово стає фізичним захистом, що береже дитячу душу від жахів війни. Кожне повідомлення з фронту «Я – живий» – це голос усіх тих, хто лежав у розстрільних ямах Сандармоху. Ціна, яку ми заплатили за наше Українське Слово, – це те, що є нічим іншим, як нашим голосом, і ми обіцяємо ніколи більше не мовчати. Тому що зараз Ти, Слово, – це «постріл» для них, і Ти наш головний код до свободи й щит, який береже нашу душу.

Наприкінці цього довгого, тернистого шляху, я з глибокою пошаною схиляю голову перед Тобою, моє Українське Слово. Ти пройшло крізь справжнє пекло і вистояло там, де все інше ставало попелом. Ти було нашим прапором й нашою молитвою в часи найбільшого болю. Ворог прагнув перетворити нас на німих рабів, на слухняне знаряддя, але Ти зробило нас вільними господарями власної землі. Доки звучить хоча б одне українське речення – доти стоятиме незламна, велична Україна. Ми – нація, яка навчилася дивитися в очі самій смерті, бо за нашими плечима стоять покоління тих, хто передав нам цю мову як найдорожчий скарб. Ми вистояли тоді – ми переможемо й зараз, у час великої війни за існування. Бо наше Слово – це наше життя, наша правда, наша честь і наша неминуча, велика, освячена Богом Перемога!