Відокремлений структурний підрозділ
«Рівненський фаховий коледж
Національного університету біоресурсів
і природокористування України»
30-31 серпня 1919 року відбулась кульмінація спільного походу армій Української народної республіки (УНР) та Західно-української народної республіки (ЗУНР) в період Української революції 1917 – 1921 рр. – Київська катастрофа.
План наступу на Київ був спланований у липні 1919 року. Армія УНР на чолі із С. Петлюрою дислокувалась на лівобережжі р. Збруч, західніше Кам’янець-Подільська. Наддніпрянська Україна в цей час залишалась ареною бойових дій між військами більшовиків (червоні) та Збройних сил Півдня Росії (білі, білогвардійці), які тіснили частини Червоної армії та наступали на південь і центр України. В цей час на Західній України добігала кінця війна Польщі та ЗУНР, в якій поляки здобули перемогу та відтіснили Українську галицьку армію (УГА) та усе керівництво ЗУНР до правого берега р. Збруч. В даній критичній ситуації було розроблено план, згідно з яким УГА приєднується до армії УНР, які спільно проводять військову операцію, яка мала на меті витіснити більшовицькі війська з Правобережжя.
Серпневий наступ об’єднаних армії УНР та ЗУНР успішно розвивався, були звільнені такі міста як Старокостянтинів, Вінниця, Житомир, Фастів, Біла Церква. Пік наступу прийшовся на вступ УГА до Києва після залишення його більшовиками, яке відбулося 30 серпня 1919 року.
Після цього починаються драматичні та водночас трагічні події. Українські війська, закріпившись у західних околицях міста, рушили колонною до центру, отримавши наказ не вступати у бойові дії з білими. Водночас білогвардійці, які закріпились на східних околицях Києва і вдалися до такої ж акції, роззброювали загони українських бійців, які траплялись їм по дорозі. Кульмінацією цього маршу стала зустріч українців та росіян на вулиці Хрещатик. Білогвардійці відкрили по українських бійцям вогонь (в ході перестрілки постраждали також цивільні), які після значних втрат вдалися до відступу до західної частини міста.
Розпочаті після даного епізоду перемовини між ворогуючими сторонами не призвели до компромісу. Як наслідок, враховуючи тяжкий моральний стан українських бійців та переважаючі сили росіян, командувач українськими військами генерал Кравс уклав із російським генералом Брєдовим угоду про вивід частин УГА із Києва.
Це не стало кінцем боротьби українців за свою незалежність, але завдало цій ідеї та боротьбі тяжкого удару, незважаючи на встановлений контроль над всією територію Подільської, частинами Київської та Волинської губерній.
Чому УГА не змогла проявити сміливість вибити ворога із столиці? Чому військове керівництво проявило слабкість і не наважилось віддати наказ про наступ? Відповідь на це питання можна дати словами О. Удовиченка (один з командувачів наддніпрянської армії), який звертає увагу на психологічний стан українського вояка з Галичини: «З тяжкими моральними муками він перейшов Збруч, покинувши свій рідний край. В ім’я національної ідеї після невдалої боротьби з поляками він пішов на боротьбу з новим ворогом – червоним москалем. У тяжких умовах, спливаючи потом і кров’ю, він дійшов, нарешті, до столиці Києва, промарширувавши 500 кілометрів. Розбивши «червоного москаля», він у Києві зустрів нового ворога – «білого москаля». Перед ним була нова боротьба, яка потребувала нових жертв. Моральні й фізичні сили галицького вояка не витримали, він почав втрачати їх. Цей перелом у настроях галицького вояка спричинився пізніше до важливих рішень командування Галицької Армії».
Українська історія містить багато світлих сторінок, в тому числі незліченну кількість героїчних звершень, досягнень, перемог. Однак при дослідженні та осмисленні ми зобов’язані пам’ятати і ті трагічні події, які спіткали нашу країну, надаючи наступним поколінням урок задля недопущення подібних помилок у сьогоденні.
Владислав КРОТЮК,
викладач історії